Знов підбори її стукотять по асфальту водою,

Атмосфера життя більш не буде для мене тісна

Я розділю пробудження сонця разом із тобою!

Я стою під дощем, а він ніжно лоскоче мій стан,

Струмки котяться вниз по недбало захищеній шкірі,

А весна у очах знов дарує бестселер – роман

Про той день, як померла зима, потонувши у вірі.

Дощ…Вдягнувся у щастя красиве пальто…

Це не просто вода, він пошитий з весняних ескізів.

І змиває весь бруд! Не зупинить ніколи ніхто!!!

Краплі радості гоять рубці від зимових порізів.

Весна й дощ… Незабутній мотив світлих днів,

Що з’єднався в єдине солодким і кислим екстазом,

Мій дарунок з незнаного світу дисперсії снів.

Я- весна, а ти – дощ. Тепер щастя ми сіємо разом.

І сльоза в своїм гирлі несе біль від страху на біс.
Граю „вірю-не вірю”…Кохаю! В душі темний ліс.
Я так хочу, щоб ти в мені бачив відлуння краси,
Але твій об’єктив від очей тихо мовить: ”Не ти…”

А молитва у серці благає новий аватар,
Для людей душа в тілі – небачений згаслий стожар.
„ Не така, не прекрасна” – від сміху здригається час.
Хочу більше та комплекс невдачі роздвоює нас.

так хочеться щастя торкатись,
співати, радіти весні…
під голос твій ніжно сміятись,
коли всесвіт тоне в пітьмі…

так є…життя вкрилося смутком…
а я тону в болі…де ж ти?
не втішиш уста поцілунком…
не зможеш-не схочеш прийти…

кидаєш саму між рядками,
сльоза за сльзою кипить,
самотня…так буде віками…
згораю, я - втрачена мить…

Вмираю від дощу з краплин думок,

Тебе нема, ти в сьомім океані,

Стою на дні, малює серце крок.

Але картини назвемо незнані.

„Жо тем”, „лав ю” і пафос в’ялих фраз,

Це фатуму й фортуни подарунок,

Спокійно спиш, мій біль ж руйнує час,

Й дарує серцю меланхолій трунок.

Ти засинай, а я тут розчинюсь

У своїм горі спробую мовчати,

Хай аплодує холод за вікном,

Мене дизайнер вдів у свої шати.

Вам все дно, а я варюсь в вогні,

То ж плащ морозу в ліжко одягаю,

Ховаю погляд у твоїм вікні

Й несказаним назавжди замовкаю

Вогонь і лід – таке його ім’я,
А я весна, що зиму проклинає.
Слова кусають у зеніті дня,
Він – „мій-НЕмій”? Лише майбутнє знає.

Сміються фарби марева душі:
„Навіщо?”- „Треба!!!” - мрія кричить снами.
Я знов пишу ілюзіям вірші
І правлю ще незнаними містами.

Ти є чужий… Сьогодні чи завжди?
Ця правда… То замало, то багато.
Застрягло в горлі слово то: ”Іди…”
…від мене чи … до мене. Що ж є свято?

Сиджу сама…А за вікном зима,
Мій телефон кричить, а я зітхаю…
В теорії – далеко не одна.
На практиці – без нього помираю…
21.02.08

Життя…Босоніж по стерні…
Мільйон людей, а ми одні
Закрию очі…Пустота…
А може просто сліпота?

В тенетах слів, неначе звір…
“Все буде добре!” - вір-не вір…?
Болить, палає, як вогонь…
Той спомин схрещення долонь…

Давай почну нове життя…
Несу кохання у сміття…
Жива та мертва вже давно…
Дивлюсь без кольору кіно…

Ці думки…Дайте спокій хвилину…
Та свобода лишає мене…
Віддаю я себе половину…
Хай весь сумнів мене омине…

Я тікаю… Верни у лабета…
Приручи мою тиху ходу…
Візьми міцно мого силуета…
Запроси…Я до тебе прийду…

Я біжу…Страх калічить…Зітхаю…
Не з тобою, але й не сама…
Не живу, та на тебе чекаю.
Тут - у місті “Осіння Весна”

Серце зів”яло…Лише половинка
Смокче нектар з слів, що бігли в імлу…
Я - його крапка, маленька частинка…
Він - це весь всесвіт для чого живу…

Моє кохання мчить містами,
Перестрибає крізь вогонь,
Для двох світів стає мостами
І тихо спить в теплі долонь…

І злийся з сльозою , маскуючи біль,

Стань часткою вітру, всесильністю прани,

Лиш в часу порізи не сипли ти сіль!

Ти ж знаєш мене, що турбує, лякає!

Ти ж знаєш!!!!!!!!!!!Чому забуваєш в ту мить?

Любов вже горить, всі простори минає,

Чому ж в мене серце від ран знов болить?

Проблема в мені… Сильна слабкість чатує…

А сила слабка у кайданах невдач…

Знов сварка своє чудо-зілля готує,

Міксує любов, щастя, зраду і плач…

П”ємо цей коктейль…Світло рвем ненароком,

А потім шукаємо знов каяття,

В “люблю” десь кохання знаходу глибоко,

Благаю!!!!!!!!!!!!!!!!Приклей його в діях життя!

Згадай, що існую! Згадай! Чи даремно?

А може я просто спотворена мить..?

Я плачу… На вулиці світло і темно,

Мій біль рве планету, а слово мовчить…